Інна Чернишова: «Навчатися у будівельному коледжі - престижно»
Життя у закладі освіти циклічне: набір студентів – навчання - випуск. І так постійно, з року в рік... Але у звичному ритмі стільки вражень, подій, юних облич минає, що іноді хочеться зупинити мить. А вона зараз у Кропивницькому фаховому коледжі на піку емоцій: по черзі відбуваються хвилюючі випуски дипломованих фахівців, паралельно проводиться профорієнтаційна робота. Проходять ось такі дві протилежності: прощання – зустрічі. Які почуття супроводжують у цей період директора закладу Інну Чернишову? Про це наша розмова.
- Отже, про почуття. Що відчуваєте, коли випускаєте із своїх рук і відпускаєте в життя випускників, з якими стали рідними?
- Складається таке враження, що тільки починається навчальний рік і освітній процес, й відразу він уже закінчується, доходить до свого фіналу. Першокурсники зітхають: ой, нам ще так довго вчитися... Але ж на другому курсі відзначають: уявляєте, ми уже – другокурсники. Дуже швидкий темп. Це відчувається і по наших випускниках: здається, тільки прийшли, а вже готуються до захисту курсових, дипломних робіт, екзаменів. Стають рівними з тобою. Тільки навчишся з ними працювати, вони звикають до нас, викладачів, і доводиться прощатися. Це як дитина вдома: ось-ось зробили перші кроки, і вже треба відпускати її у самостійне життя. Ми зі студентами перебуваємо в такому тісному тандемі, що час летить шалено. Їхнє життя у такий відповідальний період становлення проходить на наших очах. Навіть за час навчання бачимо результати своєї праці: у дорослості студентів, у фаховості, якої досягають. Дуже звикаємо до них. Коли випускаємо юнаків і дівчат, з острахом думаємо, а хто тепер буде співати на сцені чи брати участь у гуртку? Але розумієш, що життя не стоїть на місці, замість випускників прийдуть інші діти.
- Ви звикли, працюючи багато років на цій посаді, до постійного коловороту?
- Мабуть, до цього звикнути не можна, адже ти постійно перебуваєш у хвилюванні. Боляче відпускати тих, у кого вклав душу, кому віддав частинку себе, і з острахом думаєш: які діти прийдуть, з якими уподобаннями, настроями? Тим більше зараз, у такий тяжкий час, коли відчувається психологічне напруження, діти на це реагують відповідно. Ось і думаєш, як вони почуватимуться в нашому закладі, як відреагують батьки? Система коледжу відрізняється від шкільної, тут складніше, відповідальніше. Запитань море: як вони адаптуються, впишуться у нову систему? Минає півроку і ми помічаємо, що діти звикли до організаційних моментів. Далі починається інший етап: навчити їх – чи сприйматимуть вони матеріал, чи правильний вибір професії зробили? А потім дивишся, а недавні першокурсники уже готуються до випуску. Радієш їхнім успіхам, наче своїм власним, адже вкладено в них чимало праці та знань.
(Далі буде)