Театр – це назавжди

Театр – це назавждиviber image 2022-09-28 10-26-39-076 9d1e7
Творчі люди – особливого складу та ґатунку. Вони живуть ніби в іншому вимірі – іноді «літають» за хмарами, буває, впадають у ступор (це у них відбувається перезарядка), буває, замріяно ловлять штрих до свого задуму... Це все – про Оксану Шарій, головного художника обласного академічного театру ляльок, який тримає її на творчій ноті уже майже 15 років.
Варто подивитися на роботи художниці, щоб зрозуміти її багатий внутрішній світ та оцінити невтомні руки: картини, виконані не тільки пензлем, а й за допомогою джгутоплетіння. Це її нове захоплення, а в доробку, крім картин, різноманітні об'ємні поробки, які не лише милують зір, а слугують виставам. Не так давно цей дивосвіт Оксани став окрасою виставки у Будинку народної творчості (Торік їх у неї було 5).
Потрапила Оксана Валеріївна в театр випадково. Знайома, коли побачила вдома її роботи - вишиванки, сплетені або пошиті речі, виготовлені ляльки - відразу вирішила: такій людині місце в театрі. Пригадує, як прийшла з двома величезними валізами – принесла на показ своє уміння. І таку універсальну жінку, яка усе вміє, за що не візьметься, без слів прийняли на роботу.
Театр для неї був схожим на входження в алтар, адже до цього скромно працювала у художніх майстернях. Знайомилася із закуліссям і вражалася: як люди можуть виготовляти, наче справжні, пиріжки, ляльок, звірів, будиночки... І вже не спала ночами, так загорілася театральною роботою. Спочатку її взяли костюмером-реквізитором, а невдовзі стала художником з освітлення – навчилася і цій справі, далі їй запропонували нову посаду – художника-сценографа. Усьому вчилася на ходу і крок за кроком вростала у театральну атмосферу і професію. І щоразу дякує долі, що привела її у цей творчий колектив, дає змогу реалізувати себе за повною програмою.
Перша її вистава була – «Новорічна». З легкої руки сценографа вона стала улюбленою маленьких глядачів і досі успішно йде на сцені. До речі, Оксана - одна з п'яти українок-сценографів, брала участь у празькій квадрієнналі (це унікальна платформа для зустрічей культур і художників усього світу, яка відбувається раз у 4 роки і беруть участь до сотні країн).
«Як прийшла в театр – це назавжди, - говорить Оксана. – Театр дає натхнення і крила. Працюю над виставою і відразу шукаю новий образ, матеріал, якого ще не було. Дивлюся в Інтернеті, якусь деталь переймаю, включаю фантазію, додаю своє, пробую і щось виходить. Так і народжуються образи для спектаклю. У мене, як у сценографа, уже є 25 вистав. Хоча насправді - це колективна робота, усі працюють над тим, щоб спектакль був філігранний. Це – дитя усього колективу. Усі думають, наприклад, якою буде лялька чи інший сценічний образ. Колектив у нас казковий, дуже потужний: і бутафори, і швачки, і художник-оформлювач, і з освітлення, і художник-лялькар, і, звісно, актори. Спасибі директору Григорію Петьку, який підтримує усі наші ідеї і допомагає їх втілювати. Я такий кайф отримую, працюючи з кожним працівником. У нас є вистава «Бука» (вона отримала багато премій), у якій все виплетене руками усього колективу – хто не умів плести, навчився. Варто тільки поділитися ідеєю, як її підхоплюють і кожен вносить свою родзинку. У нас немає такого, що після закінчення робочого дня, усі розходяться. Ми працюємо до завершення певного процесу».
...В дитинстві дівчина активно займалася плаванням і бачила себе в рядах спортсменів, але випадок розвернув її зовсім в іншому напрямку. Їм у класі задали намалювати автопортрет. Вона добросовісно попрацювала, дивлячись у дзеркало, а наступного дня батьків запросили у школу і сказали, що у доньки - талант і її треба віддати в художню школу. Батьки прислухалися. Далі був профтехзаклад, де дівчина отримала диплом художника-оформлювача. Працюючи художником, весь час відчувала, що не вистачає теоретичних знань, особливо це стало відчутним у театрі, тож згодом вступила на мистецький факультет ЦДКПУ. І у цьому році отримала диплом. Її дипломна робота – картина «Душі нестерпний біль» була криком душі після подій у Бучі. В неї вклала і ненависть до ворога , і гордість за українських захисників, і захоплення мужнім цивільним населенням. Університет, де займалася і академічним малюнком, і витинанками, іншими видами прикладного мистецтва, освоювала нові техніки, дав їй багато. Головне - розроблялася рука художника. Нові знання і вміння вона несла у театр – тут треба уміти робити все. Тоді вистава сприймається, як дійсність.


Як терпить сім'я таку творчу дружину і маму? Як можна поєднати сімейні обов'язки і професійні? «Родина сприймає і роботу, і мої захоплення нормально, із розумінням, - підкреслює Оксана. – Підтримують мене, і морально, і матеріально (джгути купую за гроші сімейного бюджету). І батьки підтримують. І я увагу приділяю домашнім. Прибігаю додому, швиденько усіх нагодую (у мене усі чоловічого роду: чоловік, син, кіт і собака), справлюсь на кухні – і за свою справу. Ніколи не дивлюся телевізор, щоб руки бездіяли – вишиваю, плету, роблю начерки. Мені шкода марно витрачати час. А в основному для захоплення є ночі. Тоді тихо, ніхто не заважає. Я не вірю тим, хто каже: не вистачає часу. Якщо людині хочеться чимось зайнятися, вона завжди знайде час: кілька хвилин, півгодини, а потім і більше зможе викроїти. Коли вступала в університет, запитала у родини, чи будуть підтримувати. Усі дали згоду. Важко було: і робота, і дім, і навчання. Бувало, плакала, гнівалася, що багато на себе звалила, але ніколи руки не опускаю. У цей напружений період навіть умудрилася кілька персональних виставок провести. Коли повертаюся додому і мовчу, усі знають: у мене спектакль і мене краще не турбувати. Моя голова зайнята: усі деталі крутяться в голові, а тоді раз - ніби щось клацнуло і все лягло по поличках».
Театр – це її стихія. Навіть не знає, як жила без нього раніше. Їй подобається бути у постійному пошуку. Щороку в театрі, на другому поверсі, влаштовують фотозону, а коштів цього року було обмаль, Як викрутитися? Оксана побачила шматок пінопласту і вирішила зробити з нього імпровізований камін. Вийшов – як справжній. Цією роботою займалася поряд із підготовкою до спектаклю. Вона дуже хворобливо-відповідально ставиться до роботи над виставою, адже прийдуть її дивитися і дорослі, і малі. Їм усе має сподобатися, тим паче дітей не обманиш. Коли йде прем'єра, Оксана стоїть за кулісами і слухає, а також спостерігає за реакцією дітей. Коли вони аплодують, сміються, радісно вигукують – це найбільше щастя. І колектив уболіває, як усе сприйме публіка. Як «на біс», усі вітають одне одного, обіймають. У такі хвилини, головна художниця думає, що ця вистава забрала талант і сили, і більше вона ні на що не здатна, та починається робота над іншим спектаклем і відкривається нове дихання.
Ні апатію, ні лінощі до себе не допускає. Для неї взірець – цілеспрямовані, захоплені люди, які незважаючи на вік, щось створюють чи виготовляють. Зокрема, приклад бере із суперзахопленої бабусі – Віри Махоріної. Зараз Оксана вишиває дрібненькими хрестиками собі сорочку. А нові плани обганяють: уже придбала спеціальні голки – хоче навчитися гаптувати набивні килими. Загорілася, аж долоні просяться спробувати. Знайомі підсміюються, мовляв, що ти там уже затіяла? «Сюрприз, - відповідає, - скоро побачите». Мріє охопити побільше захоплень, яким меж немає. Навіть спробувала себе у драмі – оце розмах. Думає зайнятися авторською лялькою. І виставки хочеться проводити, як художник і як театральний художник, на фестивалі їздити. Ляльковий театр має свій фестиваль – «Сценафест», це гарний майданчик для обміну думками, досвідом, розширення творчих горизонтів. Якщо «варитися у своєму котлі», то не буде руху вперед. Її творчість не залишилася непоміченою – стіну кабінету прикрашають численні відзнаки, усі вони їй дорогі, адже це – оцінка і визнання.
До речі, Оксана Шарій – активний член профспілки. «Тільки влаштувалася на роботу, відразу написала заяву про вступ. Профспілка дає відчуття колективу, взаємопідтримки, а ще – це гарантований захист у різних ситуаціях. У горі і в радості – профспілка з нами».
Марія Іванова